Ми у війні
Рецензія на роман Сергія Пантюка "Війна і ми" К.:Ярославів Вал,2012. – 168с.
Роман Сергія Пантюка "Війна і ми" об'єднує казку дитинства, гіркоту юності та переосмислення зрілості. Твір має значну кількістю образів, серед яких можна розгледіти й самого поета, який грається зі словами, окремими фігурами та світовідчуттями. Війна у романі промовляє устами автора до читача на кожній сторінці.
Війна і Людина
Три сюжетні лінії: дитинство, армія, вік зрілого письменника (як у Толстого "Детство. Отрочество. Юность"?), передбачає три авторські площини відтворення й три – читацького сприйняття. Бінарна позиція: я Письменник, але я й Людина представлена у М.Коцюбинського "Цвіт яблуні" (я Батько, але я й Письменник); саме "Цвітові яблуні" присвячена новела М.Хвильового "Я (Романтика)" (я чекіст, але я й Людина); і, зрештою, твір, який найближчий для порівняння – "Зачарована Десна" О.Довженка: Сашко – хлопчина, який бачить світ по-своєму прекрасним і чарівним (поруч стоїть й Гр.Тютюнник і вигадки В.Нестайка "Тореадори..."), і Олександр Довженко – кінорежисер, який пройшов війну і передає своє казкове світобачення з дитинства, проведеного на берегах Десни. Так само й у романі С.Пантюка "Війна і ми": я був Дитиною, але я ходив поруч із Смертю, я Письменник, але я бачив Війну.
Пантюк vs Довженко
Алюзії на "довженківське" дитинство у романі "Війна і ми" проступає в ключових співставленнях: як добре було в дитинстві чи формула "я [з дитинства] досі люблю". Двох героїв – довженківського і пантюкового – можна порівнювати: за наявними персонажами й комічними ситуаціями, пов'язаними із тваринами, бабою та дідом, а також "шкідництвом". За окремими пунктами двох героїв варто було би поставити поруч: спільне й відмінне, враховуючи періоди життя й зовнішні фактори сприйняття? Дитинство персонажа С.Пантюка бачило менше "чудес", наприклад. У обох випадках діти черпали глибинний досвід із родинного фольклору, жили в повній гармонії з природою, по-своєму зустрічалися віч-на-віч із обличчям смерті. Довженківські персонажі агресивніші – мати не давала бабі їсти, ненавиділи діда, баба у свою чергу любила лайки і прокльони. У романі С.Пантюка у свою чергу відбувається переосмислення дитинства, а не його казковий опис – це основна відмінність: персонаж розповідає, переусвідомлюючи відчуте колись, а не лише ніжиться у романтичних світовідчуттях, він проживає події ще раз, коментуючи та ставлячи, час від часу, на паузу, і поступово зводить дитинство нанівець, залишаючи лише легкий шлейф у романі.
Війна і мир?
Період армії – це з одного боку страшна війна ("Різниця між людиною, яка йде на війну і знає про це, і людиною, яка випадково опиняється у вирі війни, просто разюча" (с.127), але з другого, із анекдотичним перцем, радянська армійська система, тобто створення такого собі посібника чи то пак путівника по армійських нетрях ("...армія є армія <...> думати про щось та шукати пояснень тут шкідливо, а іноді й небезпечно"(с.116).
Зрілий письменник – це своєрідне повернення до часів серіалу "Бригада", вимушений comeback до часів малинових піджачків. Частина твору (насичена подіями й розмовами) – час письменницької зрілості не відпускає війни від себе, тому настроєво не є мирною у жодному разі. У ній заявляється псих – цілком закономірний персонаж у традиції української постмодерної літератури, який прочитується через психологію творчості. Психом можуть бути й ті персонажі, які з'являються лише епізодично, бо їм у контексті даного твору варто лише "маякнути", якщо вони залишаться на довше – це може бути небезпечно, бо серед їх розмаїття може загубитися як головний персонаж, так і читач. Це стосується як друзів та знайомих (наприклад, героєві ввижається Олесь Ульяненко), так і кав'ярень та новин (у межах столиці).
Обидва життєві етапи (військовий та зрілий періоди) об'єднує психолог, із яким листується персонаж С.Пантюка. Та все ж дивним залишається ставлення до психологів – необхідність спілкування (тут і зараз, але про війну), і якась причаєна ненависть у душі (читайте: нелюбов), яка постійно провокує іронізувати над професією та наукою в цілому! Однак, герой спілкується з психологом, він потребує діалогу, внутрішнього звільнення від війни у собі – доки не знайде миру.
Червоне та чорне?
Кольорова гама твору – чорне та біле. Чорне – доросле життя, біле – світле й невимушене дитинство. Хоча, тут, знову ж таки, можна завагатися, бо ще з дитинства з'являється образ Смерті тому, чи справді воно біле? Він постійно рухається поруч, так само як і образ психа та Жінки. Смерть не має обличчя, цим вона ще не безпечніша. Вона завжди лише з'являється, але ніколи не зникає ("Здається ніби ця істота крутиться повсюди довкола тебе, розповзлася, мов ранковий туман, тремтить у повітрі, наче полуденна спека" (с. 128). Ходить завжди поруч із життям. Пані Смерть постає у різних ситуаціях і кожного разу все навколо знижується до мінору та страху, який також всюди снує й саморозсіюється. Однак, виникає запитання: який тоді колір воєнного періоду? Червоний? Такого кольору у тексті немає, але відповідь не криється на обкладинці – роман "Війна і ми" вийшла у серії "Червоне та чорне" видавництва "Ярославів Вал". Однак, воєнний період у романі – чорно-білий: "Війною можна захворіти, як морем чи горами "(с.71). Війна – це негатив, страх і смерть. Море чи гори також приносять біди й нещастя, але залишаються мальовничими; захворіти горами – замилуватися, захворіти війною – хіба це прекрасно (?), це радше приреченість й безвихідь, необхідність боротьби.
Війна і жінки
У межах внутрішнього чоловічого театру Ніла Зроборовська досліджує донжуанство, яке є наскрізним у романі "Війна і ми": Вона, і подруга з дитинства, і психолог – тобто їх троє, бо саме така кількість життєвих (сюжетних) етапів; ми свідомо оминаємо дівчину, яка "чекала" зі служби, вона була юнацьким захопленням, яке легко витісняється із пам'яті. Протягом твору образ Жінки підноситься (Вона), але з іншого боку ще з дитинства герой ставить чоловіцтво окремо, бо знає, що "ми з дідом Кольом – окрема республіка, такі собі поважні хлопці., на відміну від них, які усі – просто баби"(с.41).
Однак, окремі вставки – звернення до "Тебе", тієї єдиної. Але вони лише фрагментарно описують почуття персонажа. Таке відчуття, що він боїться обмовитися, видати на грам більше інформації, десь продемонструвати перед читачем оголене плечико своєї музи, а як наслідок почуттів до неї. Якщо йдеться про персонажа роману, то він розповідає, але прагне залишити десь в тіні свою слабкість перед Нею. Якщо ж перед нами постає Сергій Пантюк (attention: не Сліва, до якого всі звикли в літературних колах), тобто його альтер-его, яке розповідає про Жінку, то цей образ формувався протягом тривалого часу, доки він його осягнув: сукупність, витяг найкращого, найвищого, найідеальнішого, ідеалізованого, серед якого – в сумі всіх вставок про Неї – можна більш-менш чітко відокремити: це саме Та, Його, Жінка, а це – збірне. Можливо, архетип Жінки, до якої він постійно звертається, виплекала авторська уява і, що значно важливіше, життєвий досвід, шляхом проб і помилок. Вона є найсвітлішою та найперфектнішою істотою у світі, тут помітна і вдячність Сергія Пантюка, але і його страх. У цьому контексті тезу: "У реальному житті ми всі є рівно настільки героями, наскільки й боягузами"(с.158) – можна зрозуміти таким чином, що на війні ми герої, а з жінками все ж боягузи.
Замість висновків
Після прочитання варто поставити собі запитання: що таке війна і чому вона паралельно з "нами", або чому "ми" у війні? Кожен сприймає(е) війну по-своєму, апелюючи до ближчих речей, людей, картин, бо читачів віддалених від реальних воєнних дій, окремі фрагменти із знущанням над людьми, болем і стражданнями, роздиратимуть із середини. Війна – тема наскрізна, війна у любові, війна у взаємовідносинах, війна як спосіб життя і виживання. Роман С.Пантюка "Війна і ми" – цікавий та, безумовно, цінний читацький досвід. Однак, у мене залишилося відчуття, що я це вже читала чи десь бачила (присмак déjà vu), однак де і коли? – це свідчить радше про досвід попередніх літературних поколінь, які вже проживали та творили й, навіть, були "втраченими".
11 липня 2012